Результати міжнародних порівнянь у розрізі широкого спектру економічних характеристик дає можливість оцінити „несприятливе” середовище для праці та проживання людей в Україні. Це є чинником масштабного відтоку трудових ресурсів з України у привабливіші регіони. Отже, Україна на цей час є країною, яка оцінюється як несприятлива, ані для бізнесу, ані для найманих працівників, ані для життя всіх інших членів суспільства.

Мета підприємницького прориву – розвиток приватного сектору економіки, як одного з основних факторів економічного росту й досягнення конкурентоспроможності, збільшення зайнятості, істотне зростання кількості робочих місць й створення умов для самореалізації економічно активних громадян.

 

Основні пріоритети підприємницького прориву:

 

• Створення державної системи сприяння старту нового малого бізнесу (визначення переліку бізнес-діяльності, бізнес-план, стартовий кредит).

• Удосконалювання регуляторної політики.

• Підтримка державою малого й середнього бізнесу.

• Проведення податкової та бюджетної реформи: вирівнювання податкового навантаження та усунення податкової дискримінації, зміна структури податків, покращення адміністрування податків, посилення прозорості та ефективності державних витрат, впровадження в економічну практику методології оцінки ефективності використання державних фінансових ресурсів у різних сферах, мінімізація дефіциту бюджету із підтримкою його на рівні стандартів ЄС.

• Вдосконалення механізмів антимонопольного регулювання, створення умови для чесної конкуренції.

• Вирівнювання диспропорцій у розвитку регіонів (розроблення регіональних програм із підвищення конкурентоспроможності).

• Законодавче закріплення прав міноритарних акціонерів щодо контролю за формуванням та розподілом прибутку.

 

Роль малого та середнього бізнесу.

 

Сектор малого й середнього бізнесу є основою для більшості розвинених економік з погляду випуску й економічного зростання. Його переваги складаються з можливості відносно швидко пристосуватися до економічної кон'юнктури, що змінюється, за допомогою інновацій, які впроваджуються.

 

Підтримка малого й середнього бізнесу не потребує від держави великих асигнувань, натомість малий та середній бізнес може стати стимулом економічного зростання, основою для створення нових робочих місць, і, як наслідок, забезпечити поліпшення умов життя населення країни, що має бути найпершою метою економічної політики.

 

Протягом останніх років розвиток малого та середнього бізнесу проголошується як один з пріоритетів державної політики. Проте чіткої стратегії дій влади досі не вироблено. Водночас наявність прозорої та ефективної системи державного регулювання у сфері малого й середнього бізнесу є одним з факторів підвищення конкурентоспроможності країни.

 

Декларативна політика щодо зменшення адміністративного тиску на бізнес залишається деклараціями. Результати опитування проекту АМР США БІЗПРО та Американської торгівельної палати в Україні свідчать, що близько половини власників у секторі малого й середнього бізнесу відчувають серйозні бюрократичні перепони для розвитку їхнього бізнесу, і найбільшими з них є реєстрація та перереєстрація, дозволи (погодження), ліцензування та сертифікація, імпортно-експортні процедури та перевірки державних органів.

 

Заходи для розвитку підприємництва:

 

• здешевлення входження у бізнес;

• збереження спрощеного оподаткування малого й середнього бізнесу за умови, якщо такою спрощеною системою не зможуть користуватися представники великого бізнесу для мінімізації своїх податків;

• врегулювання порядку сплати внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та соціальне страхування для суб’єктів малого підприємництва шляхом запровадження особливого порядку нарахування та сплати загального єдиного соціального внеску;

• вдосконалення законодавчої бази, що регламентує діяльність малого і середнього підприємництва з метою її адаптації до принципів та норм Європейського Союзу;

• підвищення порогу обсягів реалізації, до яких можна залишатися суб’єктом малого підприємництва;

• організація ефективно функціонуючих інкубаторів і центрів малого підприємництва в регіонах і підвищення доступу малого та середнього бізнесу до фінансових ресурсів. Останнє припускає вживання заходів законодавчого характеру, що стимулюють активізацію діяльності мікрофінансових організацій (мікрофінансові банки, кредитні союзи, НГО та ін.). Інтенсифікація створення мікрофінансових організацій і гарантійних фондів у малих містах і сільській місцевості;

• фінансова участь держави, через національні й місцеві органи влади, у створенні (разом із зацікавленими комерційними банками) гарантійних фондів для суб'єктів малого підприємництва;

• заохочення об’єднання малих та середніх підприємств у ділові мережі та формування регіональних кластерів підприємств та інституцій.

 

Приблизний склад початкових цільових показників щодо ефективної регуляторної політики:

 

• частка малого й середнього бізнесу у ВВП;

• частка малого й середнього бізнесу в забезпеченні зайнятості;

• частка малого й середнього бізнесу в сукупному експорті;

• галузеві пропорції ВВП;

• ефективність виконання урядових рішень;

• регуляторні вимоги до товарів і послуг;

• інтенсивність регуляторних вимог до бізнесу.

 

Ефективна регуляторна політика.

 

Правове поле, яке сьогодні регулює діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, складається з 4 кодексів, 89 законів, 18 Указів Президента України, 397 Постанов Кабінету Міністрів України, 8 961 підзаконних актів міністерств і відомств, 17 325 інструкцій та роз’яснень та близько 200 постанов і правил органів місцевого самоврядування. Загалом це понад 340 тисяч сторінок регуляторних актів, і для того, щоб їх тільки вивчити необхідно витратити більше 17 років.

 

Особливе місце серед регулятивних перешкод сучасної України займають адміністративні бар'єри для початку нового бізнесу. Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” набув чинності ще 1 липня 2004 року і мав забезпечити значне спрощення порядку реєстрації для підприємців та скорочення терміну реєстрації завдяки впровадженню електронного обліку та реалізувати принцип “єдиного вікна” у цій сфері. Механізм реєстрації досі не працює у нормальному режимі.

 

Цей Закон також передбачає формування єдиного комерційного реєстру, який мав забезпечити достовірною інформацією (статистичною, комерційною, індивідуальною) учасників ринку та державні органи. Наявність такого реєстру в майбутньому дала б змогу легко гармонізувати українську систему з аналогічною європейською системою реєстрації та стати її складовою частиною.

 

Але й після реєстрації на підприємця очікують нові випробування. Наступний крок – отримання необхідних дозволів. Повний реєстр усіх сфер та випадків, коли держава вимагає отримання спеціальних дозволів складається з понад тисячі позицій. Більше половини з них визнаються необґрунтованими навіть самими чиновниками. За роки незалежності обсяги документообігу дозвільного характеру досягли критичної межі, адже видача дозволів регламентується 167 законами, 150 постановами КМУ та 1500 нормативними актами міністерств і місцевих органів влади.

 

Дозвільна система у сфері господарської діяльності в Україні – одна з найбільших корумпованих і проблемних сфер для вітчизняних підприємців.

 

Наступна велика проблема – це ліцензування. Після введення в дію Закону «Про ліцензування деяких видів господарської діяльності» визначено основні ліцензійні умови. Це документ у вигляді 800 сторінок, де детально описано, що повинен робити підприємець для здійснення відповідного виду господарської діяльності. До того ж цей закон не застосовується до зовнішньоекономічної діяльності, мовлення, енергетичного сектора, використання атомної енергії та інтелектуальної власності, вироблення алкогольної та тютюнової продукції.

 

Ще одна сфера регуляторної політики – це здійснення державного контролю та нагляду в сфері господарської діяльності. За даними соціологічного дослідження Міжнародної фінансової корпорації, діюча система контролю суттєво гальмує розвиток підприємництва. У 2004 році 80% українських бізнесменів перевірялися 9 разів. За рік в Україні було здійснено 1,5 млн. ревізій, які коштували 637 млн. гривень.

 

Таким чином, перебудова регуляторної політики, спрямування її на створення сприятливого підприємницького середовища, недопущення прямого втручання центральних та місцевих органів влади у діяльність господарюючих суб’єктів призведе до різкого підвищення передбачуваності регуляторного середовища, створить прозорий та чіткий механізм взаємодії органів влади та суб’єктів господарювання, сприятиме детінізації економічної діяльності. Такі реформи стануть надійним підґрунтям для підвищення конкурентоспроможності економіки, забезпечення реальної демократії та сталого економічного розвитку.

 

Блок Юлії Тимошенко зобов’язується спрямувати свої дії на рішучу дерегуляцію підприємницької діяльності, що передбачає:

 

• Створення адекватної та послідовної законодавчої бази, яка регулювала б та звужувала сфери надання дозволів, ліцензування та державного контролю за підприємницькою діяльністю:

  • встановлення чітких критеріїв при запровадженні ліцензування окремих видів діяльності та відміна ліцензування видів діяльності, які не відповідають критеріям ліцензування;

  • повне запровадження процедури реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності шляхом реалізації принципу „єдиного вікна”;

  • врегулювання правовідносин, що виникають між дозвільними органами та суб’єктами господарювання стосовно видачі документів дозвільного характеру на основі принципу організаційної єдності, прозорого механізму апеляцій та оскаржень;

  • упорядкування системи адміністративних послуг, перегляду платного характеру послуг, що надаються суб’єктам господарювання;

  • врегулювання порядку організації та проведення перевірок фінансово-господарської, виконавчо-розпорядчої та іншої діяльності суб’єктів господарювання, встановлення вичерпного переліку органів, які мають право проводити планові та позапланові перевірки;

  • встановлення обмеженого та стандартного переліку документів для отримання ліцензій чи дозволів, прозорого механізму апеляцій та оскаржень;

• скасування дозволів та ліцензій на проведення діяльності, яка не створює загроз суспільним інтересам;

• радикальне зменшення строків отримання ліцензій чи дозволів шляхом створення єдиних інформаційних баз і підняття продуктивності праці чиновників – їх зарплати мають залежати від відсутності випадків оскарження їх рішень;

• скасування випадків дублювання наглядових функцій різних контролюючих органів та прийняття закону, в якому буде зазначений загальний перелік контролюючих та наглядових органів з їх компетенцією;

• заборона органам місцевої влади встановлювати додаткові плати, дозволи або інші передумови започаткування або ведення підприємницької діяльності, у тому числі відрахування до їх бюджетів або окремих фондів, не передбачених законами України; законодавче прирівнювання таких дій до вимагання хабара або до перешкоджання підприємницькій діяльності для відповідного кримінального переслідування;

• забезпечення умов для публічного обговорення на етапі підготовки та прийняття регуляторних актів;

• налагодження постійного моніторингу всіх регуляторних актів на відповідність вимогам нормативно-правової бази України та приведення у відповідність до Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” акти законодавства, які за результатами аналізу визначені як такі, що не відповідають вимогам зазначеного закону;

• створення системи постійного моніторингу застосування діючого законодавства з метою виявлення та усунення положень, що уможливлюють корупційні дії;

• формування кадрового потенціалу державної служби, спроможного забезпечувати регуляторну діяльність згідно сучасних вимог, запровадження навчальних програм щодо застосування процедур державної регуляторної політики;

• підвищення заробітної плати держслужбовцям разом із посиленням механізмів протидії проявам корупції;

• проведення активної антикорупційної кампанії, у тому числі шляхом провокування хабара чиновнику правоохоронними органами, впровадження єдиної „лінії довіри”, не підпорядкованої правоохоронним органам;

• запровадження відповідальності регуляторних органів за неправомірні дії та заподіяну шкоду, спричинену неефективними регуляторними актами;

• розробка та впровадження механізмів, які забезпечують гарантування прав орендарів та орендодавців, у тому числі при інвестуванні ними в орендовані об’єкти;

• ліквідація суперечностей у законодавстві, зокрема між Цивільним та Господарським кодексами.

• сприяння створенню центрів з навчання правилам ведення бізнесу;

• державна допомога створенню кластерів та інших форм співробітництва (особливо у регіональних програмах підвищення конкурентоспроможності).

 

Реформа податкової політики.

 

В Україні податковий коефіцієнт знаходиться на середньому для країн Центральної Європи та Балтії рівні. У той же час податкове навантаження на бізнес і населення вище, ніж у сусідніх державах, що знижує конкурентоспроможність українських товарів і стимулює відхід виробників від виконання податкових зобов'язань.

 

Так, якщо сумарні податки з фонду заробітної плати (без обліку страхування від нещасних випадків) в Україні становлять 36%, то в Білорусі – 35%, а в Росії – від 26% і нижче в залежності від прибутку працюючих. Прибутковий податок з урахуванням утримань із заробітної плати становить 16-16,5%, у той час як у Білорусі з урахуванням прогресивної шкали в розмірі 9-30% реально по всій економіці сплачується 11-12% від прибутку без додаткових нарахувань.

 

У результаті завищеного оподаткування факторів праці й капіталу Україна суттєво поступається іншим країнам з перехідною економікою за рівнем інвестицій, зокрема, прямих іноземних інвестицій. Окрім того, збереження високого загального податкового тиску на роботодавців є однією з причин збереження високого рівня тінізації ВВП.

 

Ефективність оподатковування також невисока, якщо оцінювати її з позиції фіскальної функції. Через корупцію потенціал фіскальних можливостей не використовується. Це було добре продемонстровано урядом Тимошенко, що зміг при незмінній системі оподаткування акумулювати в бюджеті на порядок більше засобів, ніж попередня влада.

 

Оцінка прийнятних податкових ставок залежить не тільки й не стільки від їх розміру, а, в першу чергу, від оцінки населенням тих послуг, які воно отримує завдяки податкам від держави.

 

Невідповідність бюджетних витрат та неефективне витрачання бюджетних коштів породжують почуття безсилля громадян щодо держави, стають причинами падіння “податкової моралі” у суспільстві. Якщо індивід відчуває себе у владі державної машини, фінансова політика якої не є ні чесною, ні ефективною, то його стимули до ухиляння від сплати податків є дуже сильними.

 

Хоча як головні цілі податкового реформування в останні роки, у т.ч. зниження ставок основних податків, були заявлені цілі зниження податкового навантаження на підприємницький сектор та відповідне зменшення витрат ведення бізнесу, підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняних товаровиробників, але безперервні та важко передбачувані зміни податкового законодавства призводять до протилежних результатів.

 

Оподаткування праці.

 

Праця в Україні є єдиним економічним фактором виробництва, що несе на собі найвище ефективне (фактичне) податкове навантаження, яке становило у 2002-2004 рр. понад 33%, яке в останні роки навіть зросло. Ситуація з ефективним рівнем оподаткування споживання є абсолютно протилежною до оподаткування доходів. Податок на доходи та податок на споживання за економічною сутністю є еквівалентними, але оподаткування споживання є більш нейтральним щодо стимулів для заощаджень і трудових зусиль, тобто не перешкоджає економічному зростанню.

Надто великі внески до фондів обов’язкового соціального страхування не тільки суттєво збільшують витрати роботодавців на оплату праці, а й створюють передумови для приховування доходів. В Україні підприємства фактично самі визначають свій індивідуальний рівень оподаткування, затримуючи сплату податків та інших обов’язкових платежів.

 

Податки на прибутки підприємств.

 

Серед країн з перехідною економікою Україна посідає перше місце за часткою податку на прибуток. Просте порівняння ставки оподатковування на прибуток в Україні та в інших країнах Центральної й Східної Європи, а також Балтії показує, що в Чехії й Росії її рівень становить 24%, у Польщі й Словаччині - 19%, в Естонії - 17%, а в Латвії - 15%. Природно, що такі ставки податку на прибуток роблять ці країни (при інших рівних умовах) привабливішими для іноземних інвестицій.

 

Визначення показника оподатковуваного прибутку і техніка стягнення податку також не відповідають міжнародним стандартам. Зокрема, в ринковій економіці витрати на рекламу становлять не менше 10% від обсягу продажів підприємства до затрат підприємства, включаються також витрати на навчання персоналу і проведення науково-дослідних робіт. Тоді як в Україні на ці статті витрат існують обмеження. При розрахунку оподатковуваного прибутку не беруться до уваги, наприклад, витрати по утриманню автомобілів (за винятком підприємств автотранспорту), витрати із страхування.

 

Крім того, в Україні скасована прискорена амортизація основних засобів. Це перешкоджає інноваційному розвитку економіки, не дає змоги підприємствам своєчасно покривати витрати, необхідні для відшкодування фізично зношених основних фондів, й своєчасно їх оновлювати. Це негативно впливає на інвестиційні рішення підприємств, оскільки фактично збільшує для підприємств витрати інвестування. Практично в усіх цивілізованих країнах надання підприємствам права застосування прискореної амортизації для виробничих інвестицій є найбільш ефективним інструментом позитивного впливу уряду на інвестиційну поведінку підприємств.

 

При цьому в більшості країн Центральної Європи та Балтії розподілений прибуток оцінюється на основі міжнародних стандартів фінансового обліку. В Україні податковий та фінансовий облік – дві незалежні паралельні інформаційні системи. В інших країнах між податковим та фінансовим обліком немає принципових відмінностей (наприклад, при розрахунку оподатковуваного та розподіленого прибутку використовуються однакові правила). В Україні податковий облік відділений від фінансового, а трактування законів у сфері оподаткування є прерогативою Державної податкової адміністрації. Внаслідок цього нормативна база розрахунку податкових зобов’язань та визначення фінансових результатів господарської діяльності включає велику кількість різного роду роз’яснень та уточнень податкової адміністрації, які стосуються інтерпретації господарських операцій у кожному конкретному випадку. В таких умовах суттєво зростає ймовірність “помилкового” застосування підприємствами (підприємцями) податкових норм, а отже й фінансових санкцій. У таких умовах розміри як податкової недоїмки підприємств, так і фінансових санкцій до платника податку є, частіше за все, результатом домовленості сторін. Це потребує “тіньових” доходів, необхідних для неформальних платежів.

 

Регіональна нерівномірність оподаткування.

 

Неоднакова структура економіки регіонів разом із галузевими відмінностями у рівнях оподаткування зумовлюють відмінності в обсягах податкових надходжень. У ряді регіонів низький рівень податкових надходжень зумовлений не тільки низькими обсягами виробництва валової доданої вартості, але й, передусім, нижчим, ніж у середньому по Україні, податковим навантаженням на жителів і підприємства відповідних областей .

Так, у 2001-2003 рр. обсяг податкових надходжень у розрахунку на 1 грн. валової доданої вартості у таких областях, як Вінницька, Волинська, Донецька, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Тернопільська і Хмельницька (за виключенням 2002 р.) становив менше 75% від середнього по Україні показника.

 

Існування податкових пільг і практика неплатежів створюють нерівні конкурентні умови як для сумлінних платників податків, так і для тих суб’єктів господарювання, які не мають податкових пільг.

 

Недосконалість методики оцінки податкових можливостей регіонів (коефіцієнта податкоспроможності) підриває стимули місцевих органів влади до створення умов для легалізації доходів, без чого неможливі подальші кроки щодо зниження податкового навантаження на економіку України. Відповідно до Бюджетного кодексу він визначається за середніми фактичними надходженнями певних видів податків за три роки, що передують плановому. Отже, чим вищими були доходи регіону, тим менше він отримає трансфертів. У місцевих органів влади немає прямої зацікавленості створювати умови для збільшення доходних надходжень регіону, зокрема, це проявляється у втручанні влади у діяльність підприємств.

Нестабільність податкового законодавства.

 

Україна програє країнам ЄС в результаті непослідовності та невизначеності податкового законодавства. Після набрання чинності Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” було прийнято понад 100 законів із змінами до порядку оподаткування прибутку. До чинного Закону про ПДВ такі зміни вносились понад 110 разів.

 

В останні роки зміни до податкового законодавства часто вносяться після прийняття бюджету в порушення норм Бюджетного кодексу та Закону України “Про систему оподаткування”. Згідно з чинними нормами зміни податкового законодавства мають вноситися не пізніше 6 місяців до початку бюджетного року.

 

Податкова система має змінитися.

 

Наша філософія оподаткування означає:

 

• припинення оподаткування осіб із доходами на рівні прожиткового мінімуму;

• підвищення оподаткування споживання;

• оподаткування доходів від власності;

• правильне встановлення плати за використання природних ресурсів (в т.ч. надр);

• скасування ПДВ.

 

Проведення послідовної та зваженої податкової політики дозволить знизити рівень невизначеності для підприємств та населення. Забезпечення стабільності податкового законодавства (та його однозначного трактування) дозволить покращити економічний клімат в Україні та позитивно вплине на рішення суб’єктів господарювання про інвестиції.

 

Перерозподіл податкового пресу шляхом зменшення рівня оподаткування роботодавців та найбідніших верств населення за рахунок підвищення рівня оподаткування споживачів (особливо найзаможніших) та доходів від власності дозволить створити більш сприятливі умови для підприємництва та підвищити конкурентоспроможність економіки.

 

Для зниження соціальних внесків необхідна прискорена реформа пенсійної системи, а також підвищення ефективності витрачання коштів фондів обов’язкового соціального страхування. Одним із заходів у цьому напрямку є включення витрат фондів соціального страхування до загальної системи аналізу пріоритетів політики державних витрат.

 

Таким чином, заходами з підвищення ефективності податкової системи будуть:

 

• зміна структури оподаткування – зменшення податкового навантаження на виробників та роботодавців, а також найбідніші верстви населення за рахунок підвищення оподаткування кінцевих споживачів та доходів від власності й нерухомості;

• ліквідація ПДВ;

• максимальне зниження кількості податків і зниження загального рівня оподаткування, що буде стимулювати ріст конкурентоспроможності українських виробників й експорт продукції;

• запровадження загального єдиного соціального внеску, який передбачав би поступове зниження рівня оподаткування фонду оплати праці до моменту його повного скасування; після зниження рівня оподаткування фонду оплати праці - рішучий наступ на виплати зарплат у конвертах, як таких, що порушують соціальні та пенсійні права найманих робітників;

• забезпечення максимальної прозорості та зрозумілості системи оподаткування;

• мінімізація податкових пільг;

• уніфікація норм податкового законодавства;

• заборона зміни правил сплати податків Законом „Про Державний бюджет України” на черговий рік;

• розробка чітких, предметних, обмежених у часі та просторі податкових інструментів стимулювання економічної діяльності;

• встановлення рівноправних відносин між платниками податків та фіскальними органами;

• внесення змін до податкового законодавства з метою створення стабільних і достатніх джерел фінансового забезпечення потреб органів місцевого самоврядування;

• здійснення адаптації елементів податкового законодавства України до норм законодавства Європейського Союзу (відтворення правил оподаткування села згідно з 6 та 112 Директив ЄС);

• запровадження жорсткого контролю за виробництвом, переміщенням та реалізацією товарів підакцизної групи;

• вдосконалення системи рентних платежів за використання природних ресурсів, видобуток корисних копалин, використання джерел енергії, забруднення навколишнього середовища;

• розширення прав місцевих органів влади у сфері податкового стимулювання інвестиційної та інноваційної діяльності шляхом диференціації ставок місцевих податків і зборів;

• розмежування повноважень державних органів влади у сфері податкового адміністрування; упорядкування правил і процедур проведення податкових перевірок, скасування та заміна адміністративною кримінальної відповідальності за незначні порушення податкового законодавства компенсацією завданої шкоди та сплатою адміністративних штрафів після визначення критеріїв таких правопорушень;

• спрощення системи бухгалтерського обліку та звітності, гармонізація їх з правилами податкового обліку, наближення податкового обліку до міжнародних стандартів;

• запровадження спеціального податку на розкіш – особливо дорогі будинки, яхти, автомобілі, ювелірні вироби тощо.

 

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

 

• Міністерство фінансів України;

• Міністерство економіки України

• Державний комітет підприємництва.

 

Бюджетна політика.

 

Бюджетна політика є одним з головних інструментів досягнення довгострокових цілей макроекономічної політики. Бюджет є інструментом перерозподілу національного прибутку в економіці. Тому саме за його допомоги повинні досягатися показники соціальної справедливості у суспільстві. Із цього погляду ефективність бюджетної політики є пріоритетною метою, як у довгостроковому, так і короткостроковому періодах.

Нині державний бюджет не виконує покладені на нього функції. По-перше, не досягається ефективність виконання його розподільної функції. Наприклад, коефіцієнт Джині, який характеризує ступінь нерівності розподілу доходів в економіці, в Україні має одне з найбільших значень у Центральній і Східній Європі. Крім того, не досягається ефективність державних витрат у сфері освіти й охорони здоров'я, якість і доступність яких значно нижче, ніж країн цього регіону.

 

Ефективність бюджетних інвестицій і бюджетних субсидій надзвичайно низька, бюджетні інвестиції й субсидії стали домінуючими інструментами корупції у нинішній системі влади.

 

Більше 80% зведеного бюджету спрямовуються саме на виконання функцій сектора загальнодержавного управління, низька якість яких породжує технологічну відсталість та слабку інновативність учасників ринку, зростання технологічної залежності від інших країн світу, консервацію застарілої структури в обробній промисловості тощо. Хаотичне множення численних „цільових комплексних програм” без досягнення цілей, поставлених при їх прийнятті доводить необхідність змін у самій системі прийнятті управлінських рішень та наведення порядку у механізмах реалізації програм економічного і соціального розвитку на платформі посилення взаємодії уряду і бізнесу.

 

Одним із недоліків бюджетної системи України є слабке обґрунтування цільових та загальнонаціональних програм економічного і соціального розвитку та відсутність інформації про них (в частині витрат та очікуваних результатів реалізації) для широкого обговорення щодо доцільності їх фінансування. Перетворення бюджету у стратегічний план фінансування Програми є назрілим, оскільки дозволяє націлити державні фінанси на процес підвищення конкурентоспроможності економіки України, рухаючись по пріоритетах, визнаних громадськістю. Метою узгодження є інтеграція програмної та бюджетної стратегій у єдину систему для підвищення ефективності реалізації дій та всіх ініціатив Уряду.

 

Відповідно до даної концепції:

 

1. Розроблення Програми здійснюється за графіком, що відповідає повній взаємоузгоджуваності програмної стратегії із бюджетною, адже левова частка зведеного бюджету спрямовується на фінансування базових та інновативних чинників підвищення конкурентоспроможності економіки країни. Фактично Державний бюджет повинен стати стратегічним фінансовим планом реалізації Програми, а метод його складання – програмно-цільовим методом (ПЦМ).

2. Цільові комплексні програми (ЦКП) розглядаються в бюджетному процесі головним чином у складі Програми, куди вони мають бути включені на загальних засадах (тобто пройти перевірку на відповідність програмним пріоритетам й очікувані фіскальні наслідки та ефективність, детально в р.5.6.). Зазначене забезпечує ефективну співпрацю різних урядових установ за єдиним планом, що відповідатиме принципам взаємоузгоджуваності, синхронічності тощо.

3. Міністерство економіки разом з Міністерством фінансів (або спільний орган, створений на їх основі) із залученням НБУ, міністерств, відомств, науковців та інших фахівців відповідно до затвердженої КМУ Концепції Програми розробляють Програму.

4. Програмні пріоритети, затверджені у Концепції Програми, автоматично стають програмними та бюджетними пріоритетами і включаються у стратегічний бюджетний план, тобто визнаються як пріоритети, що потребують бюджетного фінансування, або інших форм бюджетної підтримки в межах середньострокової фіскальної бази. Разом з тим оцінюються і інші джерела, що братимуть участь у фінансуванні реалізації пріоритетних факторів підвищення конкурентоспроможності економіки. Тобто через Програму пріоритети інтегруються до середньострокової бюджетної структури і стають складовими розроблення окремими міністерствами запитів бюджетних програм.

5. Результатом стратегічного бюджетного планування є рішення щодо фінансування визначених програмних пріоритетів (в їх детальному форматі), включаючи державні капітальні витрати, на найближчі три роки.

6. Короткостроковий та середньостроковий прогнози економічного та соціального розвитку України корегуються із врахуванням Програми і бюджетного стратегічного плану, зміни в прогнозах враховуються у процесі розроблення бюджету на наступний рік та визначення основних фіскальних параметрів на три наступні роки.

7. Попередні розрахунки основних бюджетних показників доводяться до основних розпорядників бюджетних коштів та місцевих органів виконавчої влади для врахування при формуванні відповідних запитів та бюджетів, а також для уточнення обсягів фінансування РП та СП, що входять у Програму на наступний рік.

8. Проект Програми разом із бюджетним стратегічним планом на наступні три роки підлягають фаховій експертизі на відповідність її принципам та критеріям, які визначено чинними законодавчими актами, та через засоби інформації виноситься на широке громадське обговорення.

9. Погоджений Проект Програми разом із відповідними експертизами, фінансовими планами та проектом Постанови узгоджується економічними відомствами в процесі розроблення Державного та місцевих бюджетів на наступні 3 роки і надсилається до Кабінету Міністрів України.

10. Програма затверджується Постановою Кабінету Міністрів, якою передбачається щорічне включення завдань, показників і заходів зазначеної Програми до відповідних розділів Державної програми економічного і соціального розвитку на відповідний рік та врахування обсягів видатків на реалізацію завдань та заходів під час складання проекту Державного бюджету України на відповідний рік.

 

Заходи з підвищення ефективності бюджетної політики:

 

• повномасштабне впровадження програмно-цільового методу складання і виконання державного та місцевого бюджетів;

• впровадження міжнародних стандартів прозорості бюджетного процесу та звітності про виконання бюджету, забезпечення їх доступності для суспільства та інвесторів;

• публічне представлення звітів про витрачання коштів державного та місцевого бюджетів, коштів Пенсійного фонду тощо;

• розробка заходів щодо підвищення ефективності бюджетних інвестицій, зокрема – складання інвестиційного бюджету на середньострокову перспективу;

• спрощення процедур державної закупівлі з метою усунення зловживань у процесі проведення тендерних закупівель, забезпечення рівного доступу суб’єктів господарювання до виконання державних замовлень та проведення державних закупівель;

• перегляд функцій Рахункової палати та Контрольно-ревізійної служби з метою вдосконалення системи контролю та аудиту використання бюджетних коштів;

• посилення відповідальності керівників і бухгалтерів бюджетних установ і організацій за цільове використання бюджетних коштів;

• створення системи управління коштами на рахунках Державного казначейства з метою їх ефективного використання та регулювання залишків коштів;

• розробка заходів щодо децентралізації міжбюджетних відносин з урахуванням унітарної форми державного устрою України та трирівневої системи адміністративно-територіального устрою;

• підвищення ролі місцевих бюджетів;

• здійснення інвентаризації законодавчо затверджених зобов’язань держави з точки зору можливості їх фінансового забезпечення;

• утримання на економічно безпечному рівні боргового навантаження, продовження заходів щодо оптимізації структури державного боргу з метою зниження вартості його обслуговування;

• розробка пропозицій щодо збільшення доходів бюджету (зокрема, за рахунок надходжень від приватизації) в обсягах, які відповідають збільшенню бюджетних видатків, спрямованих на економічний розвиток.

• утримання державного та корпоративного боргу на прийнятному рівні.

 

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

 

• Міністерство фінансів України;

• Міністерство економіки України;

• Головне контрольно-ревізійне управління України;

• Пенсійний фонд України;

• Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

• Державна податкова адміністрація України;

• Державна митна служба України;

• Державний комітет фінансового моніторингу України;

• Фонд державного майна України;

• Рахункова палата України;

• Національний Депозитарій України;

• Національний банк України.

 

Приблизний склад початкових цільових показників щодо бюджетної політики та реформування податкової системи:

 

• частка державного бюджету у споживанні ВНП;

• структура бюджетних витрат;

• сальдо бюджету;

• співвідношення сальдо бюджету до ВНП;

• частка соціальних статей в бюджеті;

• співвідношення державного боргу та ВНП;

• ступінь прозорості фінансових інститутів держави;

• динаміка податкових надходжень від кожного виду податків;

• коефіцієнт Джині.

 

Роль і цілі конкурентної політики.

 

У комплексі структурних реформ забезпечення конкурентного середовища в економіці відіграє одну з основних ролей, забезпечуючи передумови для реалізації інших напрямків реформування. Таким чином, саме по собі створення конкурентного середовища є проміжною метою всієї економічної політики як у довгостроковому, так і в короткостроковому періоді.

 

Сучасний рівень розвитку конкурентного середовища в Україні досить низький, внаслідок кланово-олігархічної структури економіки, лобістських і фінансових можливостей олігархічних структур. Лобістські можливості таких кланів дозволяють їм безпосередньо забезпечувати перерозподіл централізованих ресурсів на свою користь. Згодом на цій основі були сформовані фінансово-промислові групи (зрощення промислового й фінансового капіталу), які фактично займають монопольне положення на ресурсному ринку.

 

Внаслідок цього виникають неявні бар'єри для входу в певні галузі, які виражаються, наприклад, у неможливості конкурувати за ресурси. Зокрема афілійовані структури ФПГ мають пріоритетний доступ до накопиченого ними безпосередньо фінансовим ресурсам. Поряд з лобістськими можливостями ФПГ це визначає їхнє пріоритетне положення на ринку праці й фізичного капіталу, а в кінцевому підсумку – і можливостей конкуренції на ринку готової продукції.

 

Безпосередніми методами створення конкурентного середовища в українській економіці є:

 

• Вироблення законодавчим шляхом критеріїв і переліку відповідних фінансових показників для надання державної підтримки підприємствам реального сектору економіки, спрямоване на оптимізацію обсягів державних субсидій та інших елементів державної підтримки. Як пріоритетні критерії для виділення субсидій розглядаються: соціальна значимість підприємства (забезпечення зайнятості, містобудівна роль підприємства й т.п.), його потенційна прибутковість й ефективність, ступінь наукомісткості й експортного потенціалу виробленої продукції;

• видача субсидій на основі принципів адресності й одноразовості, які покликані дати підприємству можливість відновити свою платоспроможність і фінансову стійкість для наступної діяльності без допомоги держави; передача акцій на суму субсидій, що надаються у власність держави;

• відмова від галузевих субсидій (на користь певних підприємств), оскільки саме вони спотворюють конкуренцію, і перейти до горизонтальних субсидій – виділення коштів на конкретні завдання та цілі у межах економіки загалом (наприклад, фінансування науки та інновацій, допомога малому бізнесу, забезпечення підготовки робочої сили, фінансування програм із захисту довкілля тощо);

• стимулювання бюджетної децентралізації у процесі видачі субсидій, тобто передача повноважень з надання держпідтримки місцевим бюджетам шляхом відповідних субвенцій;

• забезпечення прозорості у виділенні субсидій, надання інформації про доцільність, розмір, джерела й ефективність використання субсидій, що надаються;

• переорієнтування субсидії з вугільної промисловості та сільського господарства у сферу високих технологій, охорони здоров’я, освіти тощо;

• забезпечення постійного контролю за рішеннями державних та місцевих органів влади з метою недопущення ухвалення нормативних актів, що обмежують конкуренцію;

• коректування антимонопольного законодавства, що передбачає посилення контролю за діяльністю природних монополій. Додавання антимонопольному комітету України додаткових функцій, спрямованих на зниження рівня монополізації української економіки. Ці заходи стануть одним з інструментів подолання корумпованої олігархічної системи економічних відносин, яка гальмує соціальний та економічний розвиток країни і є загрозою її незалежності;

• використання пруденціальних нормативів діяльності банківських і небанківських фінансових установ, зокрема пов'язаних із кредитуванням афілійованих структур й участі в капіталі комерційних підприємств й ін., як інструменту для зниження рівня взаємопроникнення банківського та фінансового капіталу й функціонування фінансово-промислових груп;

• підвищення ефективності судової системи;

• проведення активного моніторингу добросовісності конкуренції на внутрішньому ринку України та оперативне запобігання проявам монопольної поведінки як українських товаровиробників, так і компаній-імпортерів;

• розвиток системи оптової торгівлі, участь державних органів у створенні товарних бірж, а також відкритих електронних торговельних майданчиків;

• проведення закупівель державними органами й бюджетними організаціями лише на основі тендерних торгів.

 

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями у цій сфері є:

 

• Антимонопольний комітет України;

• Міністерство економіки України.

 

Склад початкових цільових показників, що відображає рівень досягнення названих цілей міністерств і відомств, такий:

 

• показники монополізації економіки;

• показники конкуренції;

• індекси зовнішньої конкуренції;

• індекси оцінки;

• капіталізація українського фондового ринку;

• реєстрація початкових публічних пропозицій (Ай-Пі-О);

• індекси курсів акцій;

• захищеність корпоративної власності;

• сприятливість правового поля та регуляторного середовища для конкурентноздатності компаній;

• доступ компаній до ринків капіталу;

• динаміка створення нових компаній;

• ступінь протекціонізму в економіці;

• розвиненість підприємництва та малого бізнесу;

• ступінь прозорості фінансових інститутів;

• ступінь сприяння банківського нагляду і регулювання конкурентноздатності бізнесу;

• рівень відсоткових ставок;

• рівень «спредів»;

• доступність середньо і довготермінових банківських кредитів для бізнесу;

• рівень іноземних інвестицій у банківський сектор країни;

• ступінь активності регулятора в підвищенні прозорості банків і підвищення якості управління;

• кількість кредитних карток й обсяги операцій з ними;

• роздрібні банківські послуги.