Перехід до інноваційного типу економіки передбачає створення умов для формування інноваційної моделі розвитку суспільства.

 

Серед основних рис інноваційної моделі найважливішими є наступні:

 

• система продукування наукових знань та інновацій;

• система освіти та підвищення кваліфікації;

• система комерціалізації наукових знань та інновацій;

• система використання інновацій;

• система управління та регулювання інноваційного розвитку економіки.

 

Для інноваційної моделі характерна переорієнтація державного впливу від прямого втручання в економічні процеси до використання більш ефективних методів опосередкованого впливу на діяльність економічних агентів: сприяння розвитку конкурентного середовища за рахунок наукових знань, технологій та інформації; надання пріоритетної підтримки розвитку науки і освіти; забезпечення захисту інтелектуальної власності; створення умов для зростання ринкового попиту на інновації; наявність технологічного і виробничого потенціалу – матеріальних і людських ресурсів, здатних забезпечити випуск конкурентної високотехнологічної продукції; забезпечення підвищення якості робочої сили та випереджальної динаміки зростання її вартості та ін.

 

Входження країни до числа технологічних лідерів передбачає необхідність спрямування зусиль на створення принципово нових напрямів, зокрема, біотехнологій, генної інженерії, штучних полімерів, нетрадиційної енергетики, переходу від стратегії технологічної імітації до стратегії технологічного донорства.

 

Чому потрібен прорив в інноваціях?

 

Як свідчать дані Всесвітнього економічного форуму в Давосі, саме країни-інноватори займають найвищі місця у рейтингу конкурентоспроможності (Фінляндія, США, Швеція, країни Південно-Східної Азії, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція).

В Україні спостерігається ряд серйозних проблем. На вкрай недостатньому рівні є індекс розвитку технологій, темпи розповсюдження інформаційних та телекомунікаційних технологій, розвиток процесів передачі технологій.

 

Загальна кількість підприємств, що впроваджували в Україні інновації, зменшилась від 14,5% у 2001 р. до 8,2% у 2005 році. Наукова місткість ВВП країни впала з 1,36% у 1997 році до 1,13% у 2003, що майже вдвічі нижче, ніж в США, Франції або Японії.

 

До критичних відставань можна також віднести рівень трансферу технологій. Особливо викликає занепокоєння обмежений рівень фінансування венчурних підприємств. Це призводить до того, що підприємці та менеджери покладаються здебільшого на власні фінансові ресурси у здійсненні інноваційної діяльності, а не на підтримку спеціалізованих фінансових інститутів.

 

Збереження низького рівня технологічної готовності економіки до абсорбування інновацій, несприйнятливість компаній до технологічних нововведень свідчать про нерозвиненість інфраструктури розвитку інновацій в Україні.

 

Недостатня увага до використання ліцензованих зарубіжних технологій призводить до консервації значного технологічного відставання України від країн – лідерів інноваційного розвитку. Економіка України у більшій мірі залежить від імпорту нових технологій, у той час, як у структурі експорту переважає продукція з відносно невисокою часткою доданої вартості. Консервативність державної політики щодо здійснення державних закупівель прогресивних технологічних продуктів, нерозвиненість нормативно-законодавчої бази інформаційно-комунікаційних технологій свідчать про недостатню підтримку з боку держави розвитку інноваційних процесів.

 

Серед системних перешкод формування інноваційної моделі розвитку в Україні необхідно відзначити, насамперед:

 

• Недосконалість нормативно-правової системи регулювання та стимулювання інноваційної діяльності.

 

Поширення практики ігнорування законодавства, призупинення дії статей законів, що стосуються фінансування інноваційної діяльності, фрагментарність та недостатність законодавства для забезпечення інноваційного розвитку національної економіки, його декларативність, неузгодженість із корпоративним, інвестиційним, податковим сегментами законодавства значною мірою обумовлює недосконалість та протиріччя нормативно-законодавчої бази для розвитку інновацій.

 

• Невизначеність пріоритетів інноваційного розвитку.

 

Жорстка міжнародна конкуренція обумовлює необхідність концентрації обмежених ресурсів країни на стратегічно важливих напрямах технологічного прориву, активізації участі держави у фінансуванні фундаментальних досліджень, визначенні тих прикладних досліджень і розробок, результати яких є найбільш придатними для подальшої комерціалізації. Відсутність ефективної системи науково-технологічного передбачення (technological foresight) в Україні, невикористання для потреб інноваційного розвитку норм вітчизняного законодавства щодо методу програмно-цільового управління призводить до неузгодженості науково-технічної, бюджетно-фінансової, грошово-кредитної, промислової та зовнішньоторговельної політики. Дієвої системи розвитку науково-технічної сфери в Україні до цього часу не створено, хоча країна має необхідний для цього кадровий потенціал і методологічне забезпечення.

 

• Недостатність фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок.

 

Недосконалість існуючого механізму фінансування інноваційного розвитку проявляється через те, що існуюче інноваційне законодавство не тільки не стимулює розширення джерел фінансування інноваційного розвитку, але й обмежує можливості залучення не бюджетних коштів, унеможливлює формування спеціальних (насамперед, відомчих) фондів фінансування інновацій. Це значно дестимулює залучення корпоративного (приватного) сектору до фінансування НДДКР.

 

На покращення існуючих фінансових механізмів стимулювання науково-технологічної сфери було спрямовано прийняття Закону “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків” від 16 липня 1999 року. Створені на базі кількох науково-дослідних інститутів технопарки мали би призупинити деградацію науково-технічної сфери. Однак механізм цільового надання пільг технопаркам виявився дієвим до певної межі, доки обсяги податкових і митних пільг, передбачених цим законом, залишалися незначними. Існування зловживань у фінансово-кредитній сфері разом із недосконалістю існуючої практики визначення обсягів податкових і митних пільг призвели до скасування дії цього закону при перегляді бюджету у березні 2005 р.

 

Незважаючи на прийняття, починаючи з кінця 90-х рр. XX ст., низки програмних нормативних документів, які регулюють питання інноваційної діяльності в Україні, реалізація прийнятої нормативної бази виявилася незадовільною. Визначальну роль у цьому відіграло призупинення низки положень Закону України “Про інноваційну діяльність” щодо надання податкових та митних пільг для інноваційних підприємств. Не повною мірою також було реалізовано положення цього закону щодо організаційної системи управління інноваційними процесами, зокрема, створення уповноважених державних та регіональних установ.

 

• Існування перешкод для формування ринку інноваційної продукції в Україні.

 

Деформованість існуючої структури корпоративних та державних інвестицій, значне скорочення внутрішнього інноваційного попиту з боку галузей високих технологій, нерозвиненість системи захисту інтелектуальної власності, збільшення фінансування наукових досліджень з боку іноземних замовників обумовлюють можливість збуту науково-технічної продукції вітчизняних розробників (на початкових етапах інноваційного циклу) іноземним фірмам. Відповідно, це значно обмежує можливості реалізації інноваційного потенціалу вітчизняних розробок на внутрішньому ринку.

 

• Недосконалість механізмів організаційної взаємодії при здійсненні інноваційної діяльності.

 

Руйнування механізмів організаційної взаємодії галузевої науки та виробництва в результаті ліквідації галузевих міністерств та поширення механізмів корпоратизації, незацікавленість малого бізнесу у здійсненні інноваційної діяльності, несформованість механізмів стимулювання зацікавленості великих корпоративних структур у комерціалізації результатів наукових досліджень призвело до виходу значної частки наукового сектору за межі сталих механізмів фінансування. Зменшення кількості конструкторських організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах, нерозвиненість ринкової інфраструктури, практична відсутність механізмів дифузії передових технологій між секторами економіки негативно позначається на можливостях комерціалізації наукових розробок.

 

• Несприйнятливість органами державного управління пріоритетів інноваційного розвитку. Низька інноваційна культура.

 

Нерівномірність розподілу повноважень та відповідальності органів державного управління, їх несприйнятливість до швидких інноваційних змін, збереження адміністративно-бюрократичних підходів до вирішення проблем при впровадженні інновацій, неадекватність рівня менеджменту завданням інноваційного розвитку обумовлюють неготовність переважної більшості органів державного управління до ефективної підтримки інноваційної діяльності.

 

Разом з тим підвищення в результаті посилення конкурентного тиску, попиту на складну наукомістку продукцію у структурі споживчого попиту, збільшення частки іноземних замовлень на виконання досліджень вітчизняним науковим установам, усвідомлення необхідності здійснення інноваційних перетворень обумовлює необхідність розробки та впровадження механізму активізації інвестиційно-інноваційних процесів в економіці України.

Основні напрямки активізації інноваційної діяльності в Україні:

 

• Ревізія законодавства та нормативних актів щодо регулювання та стимулювання інноваційної діяльності з метою усунення “білих та сірих плям”, декларативності, неузгодженості із іншими законами.

• Створення системи технологічного передбачення та розробка на його основі рекомендацій щодо стратегічних пріоритетів розвитку науки та НДДКР (Закон про критичні технології).

• Розробка системи заходів щодо залучення недержавних джерел фінансування НДДКР та інноваційного розвитку.

• Підвищення рівня фінансування науково-технічної діяльності до нормативів, передбачених законом, та удосконалення системи фінансування у напрямку скорочення частки базового фінансування та збільшення програмно-цільового за призначенням та держзамовлень на визначні розробки. Підвищити впродовж 3-5 років частину пріоритетних розробок у загальній кількості НДДКР з 5% до 15%.

• Усунення причин незадовільної реалізації ряду законів з інноваційної діяльності, зокрема Закон «Про інноваційну діяльність».

• Реалізація організаційної системи управління інноваційними процесами, зокрема створення уповноважених державних та регіональних установ.

• Сприяння у поширенні інтеграційних процесів у науково-виробничій сфері та в розвитку зарубіжного співробітництва, зокрема участь українських вчених у рамкових програмах Євросоюзу.

• Прискорення реалізації програми розвитку корпоративної інформаційної мережі науки і освіти, що має діяти на базі регіональних наукових установ НАНУ та МОНУ.

• Виділення фінансування на створення рекламно-маркетингових центрів та підрозділів в науково-дослідних установах.

• Відродження галузевої (прикладної) науки, у тому числі на великих підприємствах, шляхом формування механізмів економічного стимулювання НДДКР через систему фондів.

• Створення дієвого організаційно-економічного механізму проведення із широким залученням українських та іноземних інвесторів всеукраїнських та регіональних конкурсів інноваційних проектів та конкурсів на створення найкращих регуляторно-інституційних умов для інноваційного підприємництва.

• Створення у партнерстві із корпоративними структурами фонду для фінансування міжнародних стажувань молодих вчених.

• Стимулювання створення спільних для науки і бізнесу науково-дослідницьких структур (цільових кафедр, бізнес-інкубаторів, технопарків, лабораторій тощо).

• Вирішення у стислі строки усіх проблемних питань щодо створення технологічних і наукових парків, регіональних кластерів та бізнес-інкубаторів (законодавча база, механізми фінансово-кредитної, податкової та організаційної підтримки з боку держави, методичне забезпечення тощо).

 

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

 

• Міністерство освіти і науки України;

• Міністерство фінансів України;

• Міністерство економіки України;

• Вища атестаційна комісія;

• Національне космічне агентство України;

• Служба безпеки України;

• Державне агентство України з інвестицій та інновацій;

• Національний інститут стратегічних досліджень;

• Український державний центр радіочастот;

• Державний департамент інтелектуальної власності.

 

Приблизний склад початкових цільових показників, що віддзеркалюють рівень досягнення зазначених цілей у сфері науки та НДДКР:

 

• Рівень законодавчої підтримки розвитку нових технологій.

• Ступінь підтримки державним регулюванням у сфері високих технологій підприємництва та нового бізнесу.

• Достатність фінансування для технологічного розвитку.

• Ступінь розвинутості технологічної кооперації між фірмами.

• Наявність кваліфікованого інженерного персоналу на ринку праці.

• Патенти на винаходи (кількість на мільйон жителів країни).

• Витрати бізнесу на НДДКР.

• Технологічна готовність країни відносно країн - світових лідерів.

• Інтенсивність співпраці бізнесу з місцевими університетами у сфері НДДКР

• Обсяги та динаміка експорту високих технологій.