Розвинуті країни світу перебувають сьогодні на стадії «інноваційної конкурентоспроможності», за якої вони можуть підтримувати високий рівень доходів і якості життя населення за допомогою якісно нової конкурентоспроможності свого корпоративного сектору, а саме все більш масштабного виробництва наукомісткої продукції, новизни й унікальності виробленої продукції, використання сучасних енерго- та ресурсоефективних технологій і процесів.

 

До нових чинників економічного зростання можна віднести: інвестиції в освіту; розвиток інформаційно-комп’ютерних технологій; зростання витрат на НДДКР; розширення доступу компаній до венчурного капіталу; кількість і якість людських ресурсів, зайнятих у галузях знання. Провідні країни надають дедалі більшого значення політичним і регуляторним заходам з розвитку людського капіталу і знань як основи конкурентоспроможності країни.

У березні 2000 р. країни ЄС прийняли Лісабонську стратегію, де зобов’язалися за десять років побудувати економічний простір, головним інструментом конкурентної боротьби в якому стануть інновації. У 2002 р. намітилася друга хвиля: до міжнародного інноваційного руху приєдналися Канада, Нова Зеландія, Тайвань. Навіть “азіатські тигри” - Сінгапур та Південна Корея, економіки яких демонструють стабільне зростання у 8-10%, активно впроваджують інноваційні стратегії.

 

Розвиток економіки знань як основного джерела забезпечення високого економічного росту у більшості європейських країн забезпечує зростання обсягів ВВП, збільшення експортного потенціалу, скорочення виробничих витрат, що забезпечує не тільки розвиток галузей економіки, але й якісну трансформацію всього суспільства. Не менш важливою рисою інноваційно-орієнтованої економіки є стабільне зростання частки наукоємного сектору виробництва, зокрема, у доданій вартості та зайнятості. Інтелектуальний потенціал суспільства стає визначальним фактором розвитку.

 

У результаті – значний структурний зсув світового експорту на користь продукції високо- та середньо технологічних галузей. Економіка потребує підготовки робочої сили широкого профілю, здатної до навчання та постійного оновлення знань, сприйняття технологічних нововведень, освоєння нових спеціальностей, наявності стійких мотиваційних установок на підвищення професійного рівня.

 

До основних ознак економіки знань, впроваджуваної передовими та найбільш конкурентоспроможними країнами, належать:

 

• зростання інвестицій в освіту, науку, охорону здоров’я й навколишнє середовище;

• підвищення у ВВП частки «знаннямістких» галузей та секторів;

• зростання в загальній вартості промислових активів питомої ваги нематеріальних активів (ноу-хау, інформаційних систем, патентів);

• зростання частки «нематеріальних» товарів у зовнішній торгівлі країни (якщо в країнах із низькими доходами на душу населення частка в експорті високих технологій становить у середньому 7%, то в країнах із високими доходами – понад 22%).

 

В умовах швидкого посилення таких процесів одним із головних напрямів підвищення рівня конкурентоспроможності України має бути забезпечення переходу від використання природно заданих для країни порівняльних переваг до переваг динамічних, обумовлених значним проривом у технологіях та інформаційній сфері.

 

На інвестиціях, що формують засади економіки знань та сприяють посиленню і накопиченню людського та інтелектуального капіталу, будуть зосереджені основні зусилля й ресурси як державного, так і приватного секторів, у рамках реалізації стратегії БЮТ «Український прорив».

 

Здійснення інтелектуального прориву країни має бути тривалим послідовним та загальнонаціональним як технократичним, так і водночас соціальним проектом.

 

Необхідність інтелектуального прориву в Україні обумовлена, перш за все, тим, що економічний рівень країни та її конкурентні позиції у світі й близько не відображають потенціал її людей. Україна досить високо котирується за рівнем «винахідливості» населення (тобто рівнем генерування технологічних ідей), масштабам загальної науково-дослідної бази, за рівнем освіти в точних науках.

 

Проте країна критично відстає за чинниками, які забезпечують можливість практичної капіталізації цих переваг. Це – і високий рівень відпливу мізків, і низький рівень захисту прав інтелектуальної власності, і вузький потенціал інвестування в освіту та НДДКР. Виходить, що за рівнем, наприклад, писемності дорослого населення Україна серед перших у світі, за кількістю вчених – серед перших 25%, а за рівнем добробуту – серед останніх 40% країн, за часткою високотехнологічного експорту – серед останніх.

 

За оцінками західних експертів Україна в цьому сенсі має явно виражену конкурентну перевагу – з огляду на високий рівень освіти, науки й загальної культури населення.

 

У рейтингових порівняннях Світового економічного форуму (СЕФ) українська освітянська система визнана кращою ніж німецька, російська, польська, італійська, а також китайська та турецька. Досить високе місце в рейтингу країн за якістю освіти насамперед спричинене порівняно високою якістю вищої та математичної освіти, за яким Україна серед 104 країн займає 34 місце. За експертними оцінками тут Україна випереджає такі розвинені країни, як США, Об’єднане Королівство, Німеччину, Італію, такі трансформаційні країни, як Латвія та Польща, а також Туреччина і Китай.

 

Іншою сильною стороною освітньої системи країни є те, що за кількістю сертифікованих програмістів ми займаємо 4-е місце в світі, а щороку українські вузи випускають до 50 тис. дипломованих ІТ-фахівців.

 

Але суттєвим недоліком системи загальної освіти в Україні є дуже низький рівень доступу до Інтернету в загальних школах, що обмежує доступ українських школярів до світової інформаційної мережі. За цим показником в загальному рейтингу СЕФ із 104 країн Україна посіла у 2006 році 84 місце, а серед країн, що обрані до порівняння, останнє.

 

Аналіз та порівняння конкурентоспроможності України за показниками, що характеризують створення економіки знань та перехід на інноваційну модель розвитку, висвітлює цілий ряд критичних відставань, що потребують негайного втручання на рівні державної політики. Наступні таблиці підтверджують такі критичні відставання України.

 

Якщо за показником загальних витрат на НДДКР Україна посідає середнє місце серед країн-орієнтирів, то особливо незадовільна ситуація склалася із бюджетним фінансуванням української науки. Незважаючи на спробу законодавчо закріпити 1,7% рівень бюджетних асигнувань на наукові дослідження (згідно Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”), у 2002 році цей рівень становив 0,31% ВВП, а в останні роки утримується на рівні 0,4 % ВВП.

 

Чим нижчий бал - тим негативніший вплив "відпливу мізків" на економіку. Максимальний бал 10.

 

Наприклад, Україна суттєво відстає за рівнем технологічних досягнень, за показниками «інтернетизації» та комп’ютеризації, рівнем «кібер-безпеки» бізнесу, загальних витрат на НДДКР, експорту високих технологій. Так, в експорті України домінує частка мінеральної продукції та металів, яка у два рази перевищує світовий середній показник, що говорить про неадекватну світовим тенденціям інтеграцію української економіки у світову та нееквівалентний обмін товарами. При такій ситуації за наукомістку продукцію ми розраховуємося прибутками, які отримуються в основному від природної ренти. Це означає, що технологічна залежність України зростає

 

З іншого боку, Україна є лідером з «відпливу мізків». Внаслідок еміграції однієї людини Україна втрачає, по розрахунках НАНУ, щонайменше 200 тис. дол. США, а вченого – 1-2 млн. доларів, не враховуючи значні втрати ноу-хау та ВВП. У країні існує великий розрив між досить високим по міжнародних стандартах індексом освіти та низьким показником ВВП на душу населення. Це, зокрема, означатиме, що без інтелектуального прориву низький рівень використання людських ресурсів, зокрема освітнього потенціалу, буде призводити до зростання відпливу за кордон кваліфікованої робочої сили та молодих вчених.

 

Що означатиме «інтелектуальний прорив»?

 

Інтелектуальний прорив означатиме перехід в історично стислі строки (до 10-15 років) економіки України від фази факторно-ресурсної конкурентоспроможності до створення базових ознак економіки знань та відповідних зрушень у структурі ВВП у сторону збільшення питомої ваги науко- та знаннємістких виробництв.

 

Фундаментальним підґрунтям такого прориву має бути:

 

1. подальша демократизація суспільства та поєднання технологічних та культурних надбань нації;

2. підвищення рівня культури та духовності суспільства, його соціальної згуртованості;

3. свобода творчості;

4. захист інтелектуальної власності;

5. масштабна інформатизація.

 

Інтелектуальний прорив, при якому людський та інтелектуальний капітал, високоосвічена і висококваліфікована робоча сила стають найважливішими чинниками конкурентоспроможності країни, включає не лише реформу освіти і збільшення інвестицій у цей сектор, а також реформування управління та здійснення довгострокових інвестицій у систему охорони здоров’я й охорони навколишнього середовища.

 

Асигнування на освіту, науку та охорону здоров’я потрібно розглядати в новій політичній парадигмі як інвестиції у підтримання та збільшення інтелектуального капіталу (за аналогією з інвестиціями в модернізацію основних фондів підприємства), що приведуть до створення вартості шляхом генерування ідей. Дослідження показують, що, приміром, ефективна система освіти забезпечує країні – так само, як і рівень НДДКР – високі бали у світовій шкалі конкурентоспроможності. Із сфер, що «паразитували» на подачках з бюджету, вони перетворилися у передових країнах на сфери виробництва знань, яким приділяється першочергова увага.

 

Тому основні пріоритети інтелектуального прориву включатимуть такі найважливіші сфери, як освіта, наука (НДДКР), технологічна інфраструктура (ІКТ) тощо. Цей напрям потребує великих інвестицій. Він має стати головним пріоритетом в інвестиційній політиці, розподілі державних ресурсів, стимулюванні приватних інвестицій.

 

Для здійснення інтелектуального прориву БЮТ пропонує наступні стратегічні напрямки:

 

• суттєве збільшення (до 10% ВВП) у найближчій перспективі державних витрат на фінансування освіти та зосередження значної частини цього фінансування на: 1) створенні доступної для усіх без винятку дітей та якісної середньої освіти; 2) пріоритетний розвиток тієї частини освітнього потенціалу, що дає найбільший вплив на підвищення конкурентоспроможності країни та створення економіки знань, а саме – математичних, біологічних та технічно-інженерних напрямків;

• ліквідація негативних тенденцій, що склалися у сфері освіти за роки незалежності;

• створення умов для зростання внутрішнього попиту на висококваліфіковану працю;

• створення на основі технологічного передбачення базової цілеспрямованої системи підтримки найбільш перспективних у глобальному контексті наукових досліджень та НДДКР, а також забезпечення зв’язку між технологічним розвитком та економічним зростанням;

• підвищення у 2015 р. рівня витрат на НДДКР до європейських стандартів (включаючи дві-третини за рахунок бізнесу), а також частки високотехнологічних та середньо високотехнологічних виробництв, в обсягах валової доданої вартості обробленої промисловості відповідно до 15 - та 30%;

• виконання протягом 1-2 років закріпленого законодавством рівня у 1,7% ВВП бюджетних асигнувань на наукові дослідження (згідно Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність”);

• розширення участі України в міжнародних науково-технічних проектах і програмах;

• дієва підтримка розвитку загальнонаціональної та доступної для широких верств населення, особливо сільських та депресивних регіонів, системи швидкісного Інтернету та інформаційних мереж, реалізація стратегії створення інформаційного суспільства в Україні (е-Україна) за найкращими європейськими стандартами, посилення українського контенту в глобальній мережі;

• створення цілісної та ефективної національної інноваційної системи, що могла би реалізувати пріоритети інноваційного розвитку та підприємництва як на державному, так і на регіональному рівнях, включно із створенням регіональних кластерів високотехнологічних виробництв;

• стимулювання залучення венчурного капіталу, розвитку лізингу, запровадження ефективних механізмів правової, фінансової, організаційної, кадрової та освітньої підтримки перспективних інноваційних проектів у сфері малого підприємництва;

• запровадження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку за рахунок випереджувального розвитку високотехнологічних галузей та виробництва наукоємної, енергозберігаючої, експортоорієнтованої продукції. Створення системи прямої державної інформаційної підтримки інноваційних процесів;

• збільшення протягом трьох років кількості інноваційно-активних підприємств на 10 відсотків;

• створення інститутів трансферу технологій з науково-технічного сектору в промисловість з метою формування інфраструктури, необхідної для забезпечення розвитку кооперативних відносин між бізнесом (виробництвом) та державним науково-технічним сектором;

• створення нормативно-правової бази та економічних механізмів, які стимулюватимуть розвиток інноваційних підприємств та інноваційної інфраструктури – технопарків, технополісів, технологічних інкубаторів, венчурних фірм та інших форм об'єднання зусиль науки, освіти, виробництва і фінансового капіталу;

• формування умов та системи державної нефінансової підтримки для експансії національних експортерів високотехнологічної продукції на зовнішніх ринках.