Конкурентоспроможність країни в сучасному світі залежить від рівня розвитку національної науки, яка створює нові та розповсюджує існуючі знання та посилює здатність країн виробляти високотехнологічну продукцію на основі наявних ресурсів та сучасної бази наукових знань. У 1990 році в Україні було зосереджено 6,5 % світового науково-технічного потенціалу при кількості населення, що становила лише 0,1% від світової.

 

Хоча цей потенціал за роки незалежності суттєво зменшився (по оцінках НАНУ, у 2,3-3 рази), Україна й дотепер залишається інтелектуально потужною країною – за даними ЮНЕСКО, по рівню розвиненості інтелектуального капіталу країна посідає 23-є місце у світі (Фінляндія –1, США – 13, Росія – 27).

Чому необхідний науковий прорив?

 

Факти свідчать про те, що в останній чверті ХХ століття Україна, попри великий науковий потенціал, що дістався їй у спадщину від СРСР, не змогла належно відреагувати на історичний виклик саме нової економіки – економіки знань, в якій основний акцент робиться на людські ресурси, ключовою характеристикою яких є їх інтелектуальний потенціал.

 

Наявні критичні відставання та структурні деформації у науковій інфраструктурі, людському потенціалу НДДКР, а також показниках результативності науково-дослідницької та інноваційної діяльності.

 

Наукова інфраструктура.

 

Випереджаючий рівень асигнувань на науку та НДДКР та найбільш ефективне їх використання – одна із основних умов конкурентоспроможності країн у сучасному світі, а для України - ключова умова інтелектуального прориву.

 

За показником видатків на НДДКР (у відсотках ВВП) Україна випереджає країни Східної Європи (Угорщину, Польщу, Естонію, Росію) та деякі країни ЄС (Італію, Іспанію). Але масштаби економіки України та згаданих країн досить різні, тому за обсягами інвестицій в НДДКР в грошовому вираженні у паритетних цінах Україна випереджає лише Естонію.

 

За останній період провідні країни ЄС в якості основного завдання у напрямі розбудови економіки знань поставили мету збільшити частку витрат на науку та НДДКР з 1,9 до 3% ВВП. В Україні частка витрат на НДДКР складає 1,37, що нижче офіційно встановленого законодавчо рівня (1,7%) і нижче рівня 1990 року (3,11% ВВП). Найвищий рейтинг даного показника у Фінляндії – 3,5 %, Південної Кореї ( 2,6%), Франції – 2,5%.

 

Ізраїль знаходиться на першому місці у світі за рівнем фінансування НДДКР – 4,3% від ВВП ( США – 2,2%), і за кількістю наукових публікацій на душу населення. На другому – за кількістю випускників університетів. четвертому – за витратами на освіту ( 7,6% від ВВП). Кожний долар, вкладений в ізраїльську науку, обертається 15 дол. від експорту наукомісткої і високотехнологічної продукції, виробленої в країні. Серед світових центрів високих технологій, Ізраїль займає другу позицію після Силіконової долини США. Завдяки продажу продукції галузей хай-тек ця країна отримує щорічно 13-14 млрд. дол. (в 1993 – 4,7 млрд. дол. ).

 

Вкрай обмежене фінансування науки залишається важливою причиною і так низької частки України на світових ринках наукомісткої продукції, яка сьогодні складає 0,05 %, тоді як в Росії – 0,13%, в країнах ЄС вона дорівнює 35%; США – 25%, Японії – 11%; Сінгапурі – 7, Кореї – 45, Китаї – 2%. Держави, які є лідерами на ринку наукомісткої продукції, жорстко контролюють частку витрат на фундаментальну науку в обсязі ВВП, оскільки слабкість цього сектору породжує злиденність і політичну нестабільність навіть в країнах, які володіють у надлишку природними багатствами.

 

Між темпами витрат на освіту, етапом продукування знань та їх використанням в Україні існує суттєвий розрив у зв’язку із уповільненням та недостатнім фінансовим забезпеченням усіх етапів накопичення та споживання знань в економіці. Так, законами України встановлено не менше 10% ВВП витрат на освіту, фактично вони коливаються від 4 до 5,6% ВВП, на НДДКР – 1,7% від ВВП, (а фактично витрати на цей етап становлять 1,37% від ВВП), на інноваційну діяльність за досвідом зарубіжних країн вони мають бути – в 10 і більше разів вищі, ніж на НДДКР, а фактичне співвідношення витрат між цими етапами досягає лише 1:1,15.

 

До того ж урядами не виконуються норми Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність“ від 1998 р. №284-ХІУ (Стаття 6. - гарантування 30% загального обсягу витрат на науку з Держбюджету України на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами). Нерідко фінансування програм взагалі призупиняється або переноситься на невизначений термін.

 

Через недостатній обсяг фінансування погіршується якість наукової інфраструктури в країні - частка основних засобів наукових організацій в загальному обсязі основних засобів підприємств та організацій України складала 0,9%, у тому числі машин та обладнання – 1,3%. Ступінь зносу основних засобів у науковій сфері становив 46,0%. Тоді як в цілому по Україні – 49,3%. Середньорічна вартість основних засобів організацій в розрахунку на одного працівника середньооблікової чисельності штатних працівників (фондоозброєність науковців) зросла на 30% і становила у 2004 році 54,1 тис. грн. ( але це все рівно в 1,4 рази менше за середню в економіці України і в 1,9 рази в промисловості).

 

Критичним відставанням України є вкрай низька участь приватного сектору та підприємництва у фінансуванні науки та НДДКР.

 

Значна роль корпоративних структур (бізнесу) в фінансуванні НДДКР спостерігається в Південній Кореї (76,1%), Фінляндії (70,4%), Німеччині (70,4%). В Україні цей показник складає 34,5 %, що вище лише Польщі (27,4%). Серед країн, що розвиваються лише Росія та Китай мають високі показники (69,1% та 66,8% відповідно), що говорить про створення сприятливих умов в цих країнах для розвитку системного бізнесу, зацікавленого у використанні НДДКР у якості фактора підвищення конкурентоспроможності компаній.

 

Відносно невисокий рівень витрат на НДДКР національних компаній дає підстави для висновку про обмеженість попиту на наукові розробки з боку реального сектору України, внаслідок чого інноваційні процеси в економіці протікають у незадовільно низьких обсягах. В економіці високорозвинених країн співвідношення коштів держави і бізнесу у фінансування науки складає близько 2:8. У підприємницькому секторі зосереджені основні сили наукового потенціалу - кадрового, фінансового, що забезпечує швидке перетворення наукових розробок у технологічні інновації.

 

Порівняльна оцінка структури джерел асигнувань НДДКР в Україні має неоднозначну картину. Основними джерелами фінансування науки є державний бюджет, кошти вітчизняних та іноземних замовників.

 

Серед галузей реального сектору економіки основним замовником НДДКР виступає промисловість, на яку припадає 46% загальних коштів на НДДКР, в тому числі - обробна промисловість (41%, відповідно). У складі обробної промисловості найбільша питома вага припадає на виробництво електричного та електронного устаткування (14%), транспортне машинобудування (11%), виробництво машин та устаткування (9%), що свідчить про позитивну тенденцію у структурній перебудові економіки України на користь наукомістких виробництв.

 

Завдяки збереженню успадкованого високого рівня наукового потенціалу України, підтримки інтеграції сфери науки у світовий науковий процес, зберігається високий попит іноземних замовників на дослідження і розробки науковців України. Так, протягом 2000-2004 рр. від них надходило понад 20% загального фінансування НДДКР (2000 р. – 23,3%, 2002 р. – 26,2%, 2004 р. – 21,4%). Традиційними замовниками виступають країни СНД й передусім – Росія, з якою здійснюються спільні високотехнологічні проекти у сфері літакобудування, ракетно-космічної галузі, турбобудування.

 

В цілому, структура фінансування науково-технічних робіт в Україні свідчить про фінансування науково-технічного розвитку за рахунок прямої державної підтримки та вкрай недостатнє використання непрямих методів його стимулювання, зокрема за рахунок розширення зв’язків між наукою та підприємницьким середовищем.

 

У країнах з інноваційними моделями економіки – основний масштаб виконання науково-технічних розробок є характерним для корпоративного сектору при цьому головним чином приватного. Зокрема в країнах ЄС він становить 65%, в Японії – 71%, в США – 75%, в Румунії, Чехії, Словаччині – 50–55%. В Україні наука, особливо прикладна, відокремлена від реального сектору економіки, головним чином підпорядкована державі, тобто 71,1% організацій є державними і таке співвідношення не змінюється з 1995 р. Тому вона слабо сприймає інноваційні потреби вітчизняної економіки. У країнах з економікою знань, як наприклад, Великобританії, галузевого підпорядкування науки, як такої, взагалі немає, вона зосереджена в корпораціях, фірмах, університетах та приватних лабораторіях.

 

Людський потенціал

 

Науковий потенціал став головним фактором технологічного розвитку, як в межах окремих країн чи регіонів, так і в загальнолюдському масштабі. Головна рушійна сила в цьому потенціалі належить науковим кадрам.

 

За показником загальної кількості персоналу, який зайнятий повноцінний робочий день у сфері НДДКР, Україна займає середню позицію (173,6 осіб) серед країн, представлених у рейтингу, випереджаючи Польщу (77), Угорщину ( 22,3), Естонію ( 3,8) і навіть Фінляндію ( 57,2 осіб). Найвище місце у рейтингу займають Китай та Росія, перша – внаслідок широкомасштабної програми впровадження інноваційно-інвестиційних проектів, друга – через історично високий науковий потенціал у світі.

 

За роки незалежності українська наука втратила значні кадрові, матеріальні, фінансові ресурси, внаслідок чого відбулася дискредитація фундаментальних досліджень, що здійснюються українськими вченими.

 

Чисельність працівників наукових організацій в Україні з початку 1990-х років мала тенденцію до скорочення, що відбувалося особливо швидко у 1990-ті роки (у 1991 р. у сфері науки було зайнято 449,8 тис. осіб, а у 2004 р. – 173,6). Після 2000 р. динаміка цього скорочення дещо загальмувалася – у 2004 р. порівняно із 2000 р. в науці було зайнято на 14,4 тис. осіб менше, а порівняно з 2003 р. – на 0,3 тис. осіб. Із загальної чисельності працівників наукові та науково-технічні роботи виконували 85,7 тис. дослідників (2004 р.), 20,9 тис. техніків і 33,7 тис. осіб допоміжного персоналу.

 

Розподіл зайнятості наукових кадрів між секторами науки свідчить про те, що в академічному секторі зайнято 33,4 %, у вузівському – 6,6 %, у галузевому – 53,5%, у заводському – 6,5%. Відбувається скорочення частки галузевої та заводської науки порівняно з академічною та вузівською.

 

Відбувається швидке старіння української науки – середній вік дослідників у 2004 році становив: доктора наук – 61 рік, кандидата наук – 52 роки.

 

Чисельність науковців на тисячу осіб населення по країнах світу має досить великий діапазон змін – від 10,96 осіб у Фінляндії, до 0,88 осіб у Бразилії. Показники України відповідають середньому значенню кількості персоналу у сфері НДДКР на душу населення – 3,67 осіб у 2004 р., тоді як у 2000 р. було 3,84 осіб, що також демонструє тенденцію до скорочення кадрів науки.

 

Але все ж таки кількість науковців у професійному складі населення України поки що відносно достатня для забезпечення наукового підґрунтя для інтелектуального прориву та прискореного економічного розвитку, що притаманне країнам постіндустріального світу. Міжнародні порівняння дають можливість констатувати наявність диспропорцій у науковому потенціалі України – значний кадровий потенціал не має адекватного фінансового підкріплення, не достатньо забезпечується необхідними сучасними матеріально-технічними засобами досліджень, має обмежений доступ до джерел світових інформаційних ресурсів.

 

Результативність НДДКР.

 

Результативність науково-технічної та інноваційної діяльності визначається якісним складом науки, який, перш за все, характеризується кількістю наукових ступенів серед дослідників та техніків. За показником перших наукових ступенів Україна (88,7%) посідає перше місце у рейтингу, випереджаючи Китай (57,4 %) і навіть вдвічі випереджаючи Росію ( 38,4%).

 

Це пояснюється тим, що за роки незалежності в Україні значно зросла мережа закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. Так, кількість аспірантур зросла в 1,6 рази, докторантур – у 2,5 рази, аспірантів – в 2 рази, а докторантів у 2,4 рази.

 

Якісний склад працівників сфери науки в Україні, оцінений за рівнем кваліфікації, є досить високим. Серед загальної чисельності штатних працівників (173,6 тис. осіб у 2004 р.) кількість осіб, що мають повну вищу освіту (тобто мають диплом освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліст або магістр) становить 94,6 тис. або 54,5%. Якщо із загальної чисельності виділити дві категорії персоналу – дослідників і техніків (разом 106,6 тис. осіб), які власне і виконують НДДКР, то серед них питома вага осіб з вищою освітою сягає 88,7%. Отже за освітньо-кваліфікаційним рівнем наукові кадри України є найкращими серед представлених вище країн.

 

Питома вага фахівців з науковими ступенями в числі виконавців НДДКР становить 20%, і залишається незмінною протягом 2001-2004 рр. При цьому їхня чисельність, наприклад, у порівнянні з 2003 р. збільшилася на 1,6% і склала 21,1 тис. осіб (4,1 тис. докторів і 17,0 тис. кандидатів наук). Понад дві третини загальної чисельності докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працювало в наукових установах академічного профілю, 18,5% - у галузевих науково-дослідних і проектно-конструкторських організаціях, 12,9% - у наукових частинах і лабораторіях вищих навчальних закладів і лише 0,8% були залучені до виконання НДДКР у заводському секторі науки.

 

Аналіз статистичних даних показує, що розподіл осіб, які навчаються в аспірантурі і докторантурі, значною мірою спрямований на підготовку кандидатів і докторів у галузі технічних наук, тобто 21% і 22% від загальної чисельності аспірантів і докторантів, а також економічних наук – 18% і 12%, що позитивно має відбиватись на рівні науково-технічних розробок, їх обґрунтуванні та розвитку економічної науки.

 

За кількістю наукових фахівців вищої кваліфікації, що припадає на душу населення, наша країна не поступається розвиненим країнам Європи. Водночас динаміка частки докторантів та аспірантів склалася не на користь наук інноваційного спрямування, особливо підготовки таких кадрів для матеріальної сфери виробництва. Так, частка аспірантів і докторантів, зайнятих вивченням фізико-математичних наук, а також технічних наук, знижується порівняно з підготовкою кадрів для економічних, педагогічних наук високої кваліфікації, особливо докторів наук. До певної міри така тенденція позначається на продукуванні знань у вигляді відповідних наукових та науково-технічних розробок. Зокрема частка розробок технологічного змісту, як носіїв нових знань, у загальній їх кількості протягом 1995–2004 рр. різко зменшується. Значна їх кількість належить до категорії інших напрямів наукових досліджень, в основному призначених для створення нових видів продуктів, виробів і послуг у харчовій промисловості.

 

У цілому співвідношення між технологічними та “іншими” напрямами науково-технічних розробок склалося майже стабільним і не на користь створення нової техніки та технологій. Далеко не домінуючу роль у цих розробках займають нові технології, особливо винаходи як інновації, що, по суті, мають бути основою революційних технологічних перетворень і втілення нових знань у виробництво.

 

За статистичними даними кількість розробок у галузі нової техніки і технології зменшилась порівняно з 1991 р. майже в 4 рази. Але розподіл кадрового потенціалу не відповідає вимогам розвитку інноваційної діяльності та побудові інноваційної моделі. Із фахівців вищої кваліфікації, які займаються науково-технічною діяльністю, третина працює у вищих навчальних закладах, п’ята частина в установах академічного профілю, 6,2% у галузевих наукових організаціях і лише 0,2% в заводському секторі (тут працює лише 90 докторів наук).

 

Станом на кінець 2004 р. у порівнянні з даними 1995 р. в усіх секторах науки домінувала негативна тенденція щодо зростання кількості кваліфікованих наукових кадрів (у середньому темпи скорочення сягнули 38,6%); суттєво погіршилась вікова структура дипломованих науковців, котрі зайняті в економічній сфері. Наприклад, серед кандидатів наук найбільшу структурну частку складають фахівці передпенсійного і позапенсійного віку – відсоток спеціалістів віком понад 51 рік складає більше половини від сукупної кількості задіяних в економіці кандидатів наук. Середній вік докторів наук практично наблизився до пенсійного рівня.

 

Збільшився кількісний показник відтоку науковців за кордон. Особливо негативною видається така тенденція, зважаючи на вік, наукових кадрів, які емігрували з України. Так, серед кандидатів наук віком до 40 років більш третини усіх науковців, які залишили Україну. Серед докторів наук віком від 41 до 55 років аналогічний показник у 2003 р. становив 53,8 відсотка. Залишаючи поза межами активного державного впливу сферу якісного відтворення кадрового потенціалу сучасної вітчизняної науки і освіти, перед країною вже повстала загроза не лише успішної реалізації нової моделі розвитку економіки знань, але й збереження критичної маси базових інновацій світового рівня.

 

За кількістю опублікованих статей Україна також займає першу сходинку в рейтингу представлених країн, випереджаючи як розвинуті країни – Німеччину, Францію, високотехнологічну Фінляндію, так і Росію, яка випереджає Україну за масштабами розвитку наукової сфери.

 

Але зазначені дані є завищеними внаслідок подвійного рахунку (більшість науковців змушені працювати за сумісництвом, як правило додатковим місцем роботи є вищі навчальні заклади або дослідницькі інститути. За кожним місцем роботи подається звіт, який включає перелік публікацій. Тож один список публікацій може бути поданий в звітності кілька разів різними установами). Крім того, українська наукова продукція (статті та публікації) є маловідомою і низько цитованою у світі.

 

На фоні міжнародних порівнянь патентна активність в Україні є однією з найвищих у світі. У 2004 р. на ім’я національних заявників України було видано 11879 патентів, у тому числі, 8720 патентів на винаходи, 1811 патентів на корисні моделі, 1348 патентів на промислові зразки. Але слід мати на увазі, що до 2004 р., згідно з чинним законодавством, Державним департаментом інтелектуальної власності приймалися заявки та видавалися, так звані, деклараційні патенти, які опрацьовуються за спрощеною процедурою. Тож і 2004 року в обігу серед інших об’єктів права інтелектуальної власності є деклараційні патенти на винаходи, що істотно збільшувало статистичні дані за цим показником (загальна кількість виданих патентів на винаходи становила 9907, з них 7069 або 71% - деклараційні патенти, 59 – перереєстровані охоронні документи СРСР).

 

Основну частину охоронних документів отримують підприємства та організації України. У 2004 р. у національному та закордонних патентних відомствах ними було отримано7849 патентів, у т.ч. на винаходи – 6228, на корисні моделі – 1316, на промислові зразки – 305. Кількість патентів, отриманих за межами країни, склала 222 одиниці, у т.ч. по видах 140, 52 та 30, відповідно. Переважну кількість закордонних патентів на винаходи отримано в Росії.

 

Статистика вказує на зниження останніми роками патентної активності в Україні. Водночас відомо, що в умовах конкурентного середовища кількість реєстрованих патентів, поряд з обсягом НДДКР і обсягом продаж, є об’єктивними показниками рівня інноваційної активності та результативності. В умовах України цей показник характеризується низьким рівнем інноваційної активності підприємств – у 2004 році лише 10% промислових підприємств впроваджували інновації, тоді як у 1995 році цей показник становив 22,9%. В економічно розвинених країн частка таких підприємств досягає 70-90%.

 

Однією з головних причин незадовільних результатів в науково-технологічній сфері є відсутність сучасної організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю, яка б включала всі рівні ієрархії (державний, галузевий та регіональний) господарського комплексу і являла собою ефективну систему, побудовану за принципами сучасного державного управління, адміністративного та інноваційного менеджменту.

 

Роль держави в управлінні наукою має полягати у сприянні розвитку наукових досліджень у відповідності із законами поглибленого поділу наукової праці (фундаментальні дослідження, НДДКР, пошукові дослідження, експериментальні роботи, дослідне виробництво, зразки) та підвищення її кооперування, розвитку всіх форм власності та посилення конкуренції між ними у процесі реалізації наукових досліджень.

 

Одним із найбільш ефективних шляхів збереження і примноження наукового потенціалу має стати інтеграція наукових, промислових та фінансових структур і створення на їх основі наукомістких корпорацій. Розвиток таких корпорацій повинен передбачати послідовну і раціональну концентрацію науково-конструкторських та виробничих підприємств за принципом схильності до однорідних класів (видів) НДДКР та нової техніки (загальних кінцевих результатів).

 

Стан та наслідки процесу реформування науки в Україні не дозволяють говорити про провідну роль науково-технологічного фактору в економічному зростанні країни. До причин можна віднести наступні:

 

• наявність структурних розривів в інноваційному циклі;

• незбалансованість різних секторів науки;

• неузгодженість суміжних наукових напрямків, стадій та етапів повного інноваційного циклу (наприклад, міжвідомчі бар’єри між НАНУ і галузевими міністерствами; відсутність координації між НАНУ та вузівською наукою;

• протистояння галузевої та заводської науки і т. інше).

• бажання влади економити на фінансуванні науки за рахунок бюджетних коштів;

• протидія з боку деяких ФПГ та політичних лобістських угрупувань необхідності посилення впливу науки на об’єктивізацію процесу підготовки та прийняття рішень на державному рівні шляхом проведення незалежної експертизи інноваційних та інвестиційних проектів різного рівня.

 

Низька затребуваність українською економікою інновацій і нових технологій обумовлена такими обставинами:

 

1. відсутністю чесної конкуренції між підприємствами на вітчизняних ринках, багато з яких монополізовані і контролюються кримінальними структурами;

2. різким падінням і наступним повільним зростанням попиту на товари і послуги на внутрішньому ринку;

3. низьким рівнем (особливо на початку реформ) конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг, що в свою чергу приводить до низького рівня використання виробничих потужностей і відсутності обігових коштів для замовлення НДДКР та нових технологій;

4. недосконалістю податкового законодавства і необхідністю для більшості підприємств оплати НДДКР і нових технологій із прибутку та інше.

 

Що означатиме прорив у сфері науки та НДДКР?

 

Прорив означатиме:

 

• збереження науково-технологічного та інтелектуального потенціалу України, що залишився у спадщину від СРСР;

• перетворення у історично стислі строки (5-7 років) української науки (як фундаментальної, так і прикладної) на потужний чинник економічного зростання та створення в Україні засад сучасної економіки знань;

• відродження престижу та міжнародного авторитету української науки у світі;

• повернення працівникам сфери науки та НДДКР статусу найбільш престижних та високооплачуваних професій. Суттєве підвищення заробітної платні працівникам бюджетних науково-технічних установ, особливо в секторах пріоритетного розвитку НДДКР;

• Створення ефективної національної інноваційної системи, яка забезпечувала би постійний зв’язок між академічною, прикладною, галузевою наукою та бізнесом, а також між наукою, бізнесом і системою освіти.

 

У рамках програми “Український прорив”, БЮТ робитиме наголос на наступних ключових орієнтирах та стратегічних пріоритетах розвитку науки та НДДКР:

 

1. розглядати розвиток науки та НДДКР як сферу виробництва знань та інновацій, що означатиме як суттєве підвищення державних асигнувань на найбільш перспективні (проривні) сфери науки та НДДКР, у тому числі біотехнологій, інформаційних технологій, безвідходних, екологічних, енергетичних, аерокосмічних та інших технологічних процесів майбутнього, так і розробку дієвих податкових та регуляторних механізмів залучення українського бізнесу до фінансування НДДКР;

2. довести у найближчі 5 років рівень загальних видатків на науку та НДДКР до 2,5-2,8% ВВП, а до 2015 року – до 3,0-3,5% ВВП;

3. створити дієві податкові та регуляторні механізми стимулювання інвестицій українського бізнесу у розвиток науки та НДДКР та довести упродовж 5 років частку фінансування бізнесом загальних витрат на ці цілі до 40-50%;

4. створити на підставі вивчення передового світового досвіду сучасну та ефективну національну інноваційну систему з метою координації діяльності державних органів, створення сприятливих інституційних умов для новаторів та підприємців, подолання замкненого характеру розвитку науково-дослідних інститутів та інших закладів науки, інноваційно-технологічного сектору промисловості та підприємництва .

 

Основними суб’єктами бюджетного планування, законодавчої діяльності та виконавцями даної сфери є:

 

• Міністерство освіти і науки України;

• Міністерство фінансів України;

• Міністерство економіки України;

• Вища атестаційна комісія;

• Національне космічне агентство України;

• Служба безпеки України;

• Державне агентство України з інвестицій та інновацій;

• Національний інститут стратегічних досліджень;

• Український державний центр радіочастот;

• Державний департамент інтелектуальної власності.

 

Першочергові заходи:

 

• перетворення провідних університетів на сучасні наукові центри (зокрема, шляхом створення нових компактних наукових підрозділів та інститутів із широким залученням студентів до наукових досліджень);

• зближення академічної та університетської науки шляхом створення спільних наукових та освітніх підрозділів у рамках єдиної загальнодержавної програми;

• реформування Національної академії наук України з метою посилення ефективності її роботи та забезпечення відповідності досліджень вимогам сучасних виробничих та інноваційних процесів;

• оптимізація співвідношення між державним фінансуванням фундаментальних і прикладних досліджень та вдосконалення механізмів такого фінансування на основі державних пріоритетів та експертних висновків наукового середовища;

• перехід до фінансування науково-технологічних розробок переважно на основі відкритого конкурсу та забезпечення обсягів фінансування у відповідності до Закону України «Про науково-технічну діяльність»;

• неперервність зв’язку в ланцюгу фундаментальні дослідження – прикладні дослідження – науково-технологічні розробки – інноваційне виробництво;

• стимулювання науково-інноваційної діяльності представників вітчизняного бізнесу або фінансування ними такої діяльності, зокрема фіскальним шляхом та за рахунок створення сприятливого регуляторного середовища;

• створення інноваційних кластерів;

• зв’язок і співпраця науки та бізнесу;

• самоврядність наукових установ та підрозділів, підвищення ролі вчених рад, перехід до реальної виборності керівників наукових установ та жорсткого обмеження часу їх перебування на посадах двома термінами поспіль, формування партнерської моделі взаємовідносин між державою і науковим середовищем;

• подальша інтеграція українських учених у міжнародний науковий процес шляхом активного включення України до міжнародних наукових програм (в тому числі – на рівні Європейського Союзу), посилення інформаційного забезпечення національних наукових центрів, зняття наявних бюрократичних перешкод;

• підвищення соціального статусу науковця;

• забезпечення захисту прав інтелектуальної власності.

 

Приблизний склад початкових цільових показників, що віддзеркалюють рівень досягнення зазначених цілей у сфері науки та НДДКР:

 

• загальний рівень інвестицій у НДДКР (% від ВВП);

• загальний рівень інвестицій приватного сектору в НДДКР;

• загальна кількість зайнятих у НДДКР по всій країні (у т.ч. у приватному секторі);

• рівень законодавчої та інституціональної підтримки наукових досліджень;

• адекватність захисту прав інтелектуальної власності;

• рівень фундаментальних досліджень (ступінь підтримки довгострокового економічного росту);

• питома вага наукових ступенів, отриманих за рік у сфері точних й інженерних наук;

• кількість опублікованих наукових статей.